Культурна програма в Порт-Морсби містила в собі поїздку на катері на острів Лолоата, на якому розташований один з курортів. Попутно відвідали ще одне рибацьке село на палях. На отрове Лолоата курорт виявився безлюдним і пустельним. В основному сюди приїжджають забезпечені жителі Порт-Морсби, але на доріжці, що обгинає острів, я зустрів двох європейців. Сюди приїжджають займатися дайвингом, як і в інші курортні місця ПНГ. Бунгало коштують у крайки моря, від якого їх відокремлюють густі мангрові зарості. Хазяї влаштували невеликий звіринець із вінценосними голубами й деревним кенгуру, але нас уже це мало забавляє: “натуралісти” сюжети вже зняли, а іншим уже тим більше всі “по барабані”. Сонце пече нещадно; до полудня починаєш потихеньку “плавитися”. От якби нам сьогодення “ропена” показали, нас би це здивувало. Навіть потрясло б. Тому що ропен - це “Новогвінейська Несси”. Чудовисько, що живе десь у дрімучих лісах. Уцілілий птеродактиль, гігантський птах-динозавр ні більше, ні менше. Але де знайти його, не говорячи вже про те, щоб відзняти? У населеній Шотландії немає справжніх знімків, при тім, що купа народу за “чудовиськом” спеціально полює, чекаючи його, націливши на водну гладь об’єктиви. А тут, як шукати? Не прочісувати ж гори й ліси ланцюгом…
З Порт-Морсби в Лаэ, столицю провінції Моробе, нас перевезли по повітрю, літаком. Тут цей вид транспорту аж ніяк не елітний, а самий повсякденний. Папуа-нова Гвінея - це південні лісисті й болотисті рівнини, північні лісисті й болотисті рівнини, а між ними - гірські ланцюги, подекуди (у Лаэ, наприклад) перемежованими долинами рік. Ну й купа досить населених островів до півночі й сходу. Залізниць тут не було й ні, що стосується автомобільних, то вони рідкі й не завжди гладкі. Інтенсивного руху й, тим більше, пробок на них не спостерігається; хоч це добре. Літаки тут літають, як маршрутні таксі, не в тому розумінні, що їх можна на повороті загальмувати, а в тім, що летять вони складним маршрутом, роблячи кілька посадок, зсаджуючи й забираючи пасажирів. Від Порт-Морсби до Лаэ лету всього півгодини; літак летить далі - спереду ще кілька міст. Не “кукурузник” - “Fokker”. Так що, всі дуже навіть “цивильно”. Цікаво те, що нам увесь час давали ті самі посадкові місця, так що ми вже заздалегідь знали, де в літаку й з ким будемо сидіти. Ще забавніше було те, що стюарди й стюардеси в польотах нам теж попадалися ті самі ( а в ПНГ ми зробили, у цілому, вісім перельотів), так що на борті почували себе як будинку. Єдиний мінус - обмеження по вазі багажу в “Air Niugini” становлять строго 19 кілограмів. У нас була “охоронна грамота” на всю групу від самого головного начальника “Air Niugini”, що звільняла нас від необхідної “доплати за перевагу”, а інакше в кожному пункті довелося б раскошеливаться на пристойну суму, що вилізла б у підсумку у вартість перевезення “тіла”, тобто себе самого.
Природа в Моробе - повна протилежність “столичноокружной”. От де почуваєш, що потрапив в “екваторіальний рай” (а хто говорить - “зелене пекло”)! Пишна соковита зелень, буйство рослинності. Вона всюди; вона буквально “так і пре” з кожного сантиметра землі, немов вибухаючи, і рветься до неба. Закон тяжіння заважає їй піднятися до хмар і заповнити собою весь простір. Від аеропорту до Лаэ - пристойна відстань; дорога займає півгодини. За вікном мікроавтобуса - та Нова Гвінея , який собі її й представляв до зустрічі з нею. Миготять “плетені” меланезийские будинку на палях. Всі як у часи Маклая. Принаймні, зовні нічого не змінилося. Тільки шосе асфальтоване.
У Лаэ нас оселили в отеленні “Melanesian”. Благо те, що в його бізнес-центрі для постояльців інтернет безкоштовний після 17:00, та й швидкість нормальна. Взагалі, ПНГ займає одне з останніх місць у світі за рівнем “интернетизации”. В іншій африканській країні інтернет-кафе на кожному кроці. Правда, не скрізь і не завжди там інтернет працює, але проте, інтерес до інтернету й усвідомлення його важливості місцевого населення не можна не оцінити. Папуаси ж поки до інтернету не звикли. Провайдерів небагато, якість з’єднання неважливе. Знайти в місті місце, звідки можна було б відправити додому листик по електронній пошті, за винятком центра Порт-Морсби, - дуже більша проблема. На багатьох островах інтернет взагалі отстутствует. І з дозвіллям у Папуа теж, не дуже. Увесь час згадували Сергія Винского. І адже хотів їхати в Папуа-Нову Гвінею! Спасибі Леонідові Круглову: після перегляду “Повернення до папуасів” Винский повторювати досвіди Круглова передумав. Як би він тут мучался! Три-Те тижні! Від безнадеги дехто з нас, не буду навіть натякати, хто саме, зважився спробувати бетель, попередньо закуплений на єдиній центральній вулиці в Лаэ в місцевого населення. Бетель був ужитий за всіма правилами, з додаванням перевелися. Ефект був досягнутий швидко. Після успішного завершення експерименту у випробуваного пропали всі смакові відчуття й не верталися кілька днів. Він не міг повною мірою насолоджуватися їжею, знаходячи задоволення в довгих бесідах за довгим столом, коли ми все збиралися на вечерю. Ці розмови за вечерею були обов’язковим, але розвагою, що не набридає, для всіх нас під час нашого неймовірно довгого, по сучасних мірках, спільної подорожі. Благо, кожному було, що розповісти, тому що за спиною - десятки, а те й сотні тисяч кілометрів доріг.
У Лаэ програма така ж, як завжди. Так, так! Як завжди. Села, синг-синги, небагато ботаніки, небагато зоології. На крокодилячу ферму нас не повезли - там зараз вибій крокодилів. Ферма постачає м’ясом всю Папуа-Нову Гвінею. Знімати трупи крокодилів ні в чиї плани не входить. Також, як і тушки крыланов на ринку; крыланы для папуасів - ласощі. Як морські свинки для перуанців. У Лаэ Павлу повезло по великому. Він знайшов кускуса (маленький симпатичний окатий звірок, ну дуже эндемичный) і зайшов у клітку з казуаром. Правда, казуар у цей час їв, а інакше невідомо, чим ця зустріч закінчилася б. Відбулося це в так званому Rainforest Habitat. Це великою критий сіткою павільйон, усередині якого літають птаха, у тому числі й райські, метелика, у водоймах плавають черепахи й сплять крокодильчики. Але найбільший крокодил живе у вольєрі в прилягаючому парку. Там же “загін” з деревними кенгуру й норою, у якій живуть інші “эндемики” - єхидні. Ми чекали їхньої появи з півгодини. Служитель виніс їм таз із дощовими хробаками й вони потихонечку “підтяглися”. В “хабитате” провели майже полудня, але ніхто не пошкодував про це.