Але Ганні тут більше всіх повезло: її “заловив” кореспондент “місцевої преси” і через день у газеті “National” на першій сторінці з’явилося аніне фото на тлі дерева “полум’я лісів”, із квітами в руці й підписом: “Російська туристка в Ботанічному саду Лаэ”. Відмінний сувенір з Папуа-Нової Гвінеї! Газета із твоєю фотографією! Але на цьому все не скінчилося. Цей, з дозволу сказати, “кореспондент” став надзвонювати Ганні в різний невизначений час, наприклад, о другій годині ночі, у п’ять ранків, і запитувати, де ми будемо завтра й де ще її можна буде познімати. Запав він на неї. Під кінець вона його чемно послала сонним голосом, та й полетіли ми незабаром з Лаэ в Маданг. Прощальний вечір нам улаштувала місцева адміністрація й расстроганный мер виголосив жалісливу промову про те, як вони чекають росіян, які прямо повинні будуть направлятися в Лаэ. Завершилося все це синг-сингом: хоровим співом зведеного ансамблю папуаських жінок у віці від шести до шістдесятьох під аккомпанимент заводної музики, що виконується на бамбукових трубах за допомогою тапочок. Труби різної довжини, зв’язані в “обойми”. На них сидить “барабанщик” і тарабанячи тапком по їхніх отворах, провадить на світло непогані, досить заводні мелодії. Потім з’явилися “глиняні люди” з Гороки, з луками й стрілами. На головах у них - білі глиняні “шоломи” із прорізами для очей, вух і рота. Не просто шоломи, а фізіономії “з вираженням”. Мимоволі уявляєш собі, що випробовував того, папуас иль європеєць, хто зустрів у лісі цей “спецназ” - чи те парфуми, чи те інопланетяни. Мер пропонував “гудіти” всю ніч, як прийнято в нас у Росії, але до дев’яти вечора тусовка початку розходитися. Ілля вимовив фразу, що стала згодом знаменитої: “Ну все. Треба валити звідси!”. Це означало: “Знімати більше нема чого. Настав час їхати”. І ми повалили. У Маданг.
У Маданге всі майже те ж саме, що й у Лаэ. Програма ідентична, але тут у нас п’ять днів, поїздка по північному узбережжю й у бухту Астролябії до мису Гарагаси. Оселили в кращому отеленні ПНГ - “Madang Resort”. Два басейни. Номера з великої вітальні. Мій номер дверима виходить на “олімпійський” басейн із морською водою. Щовечора сюди “на помывку” ходить взвод австралійських солдатів. Вертолітну ескадрилью у всеозброєнні перекинули в Маданг через ісламістську погрозу з боку Індонезії й для можливого захисту австралійських туристів. А їх тут напрочуд багато. Також, як і японців. У них, напевно, ностальгія. В англійців, наприклад, ностальгія по землях, які колись були їх. У японців - по тимі, які могли б бути японськими. В 1942 році переможці Цусимы захопили майже всю акваторію Тихого Океану, викинувши англійців з Малакки й переможним парадом пройшовши по вулицях і площам Сінгапуру. Голландців вони вибили з Індонезії. Що там якась Папуа… Маданг при німцях був головним містом Нової Гвінеї. Вони залишили після себе німецький цвинтар у центрі Маданга на ринковій площі й нескінченні плантації кокосових і олійних пальм, а також шосейні дороги уздовж узбережжя. Японці - заіржавілі пушки на березі, танки в лісах і на дні океану, літак у зарослою півтораметровою травою військового аеродрому. До нього ми їздили спеціально. А що? Це не музей, а живе (простите за порівняння) свідоцтво війни. Він не дотяг до аеродрому кілька сотень метрів і залишився лежати з обламаними крильми посередині лісу. Крила відвезли, зрештою, у музей, а корпус фюзеляжу залишили. І американці теж дещо “подарували” Мадангу, а саме, ходову частину танка із треками. Можна сісти в крісло й посмикати важелі. Згадаємо дитинство золоте?
Плавали ми на катері по порізаній бухті Маданга із зупинкою в острова для пірнання й “снорклинга”. Цим самої “снорклингом” займалися ми й тоді, коли нас переселили в “Malolo Lodge”, що в 17 кілометрах від Маданга. У цьому отеленні працює Саймон, чия родина живе в селі Сококо. Туди він возить постояльців на екскурсію і його родичів улаштовують синг- синг по відомому сценарії: напівголі папуаси з пір’ям у волоссях танцюють і співають. Ми вже до синг-сингам звикли. Жаль, що в них, у масі своєї, беруть участь літні папуаси й папуаски. Якщо папуаски молоді й беруть участь, то принадності свої вони прикривають, до вящему невдоволення глядачів.
Ще гостям демонструють різні обряди, наприклад, ініціації або готування ліків із цілющих трав. Показали травичку, який малярію лікують. “І що, украй виліковують?” - запитую. Відповідають, що вкрай. Це добре. Для нас малярія - улюблена тема розмов і взагалі, настирлива ідея якась. Патологічний страх у нас живе, що нею ми тут заразимося. А вуж якщо кого комар вкусив, то з тим ми влаштовуємо церемонію прощання… Найбільше кусали Лену. Щогодини вона демонструвала страшні сліди комариних укусів, причому кусали її вони навіть удень, коли взагалі-те кусати не повинні. Однак потім, оцінивши запалення чуйним оком медика-непрофесіонала, я дозволив висловити сумнів у тім, що це комариые й блошині укуси й поставив інший діагноз: сонячні опіки під впливом сильносоленой морської води. Я сподіваюся, що Лена читає ці рядки, а виходить, усе в порядку, а якщо й мало-мало не в порядку, те однаково все нормалізується й з лікарні її випишуть, і вона коли-небудь зможе повернутися до нормального життя й знову відправиться погостювати в Папуа-Нову Гвінею, як того хочуть папуаси.
До поїздки в Бухту Астролябії готувалися з особливим хвилюванням. Хоча б тому, що вона взагалі була під сумнівом: дороги й мости розмило дощами. Рік на нашім шляху - аж цілих двадцять п’ять. Нам дали два джипи й ми поїхали. От це дійсно Дорога! Ріки форсували з ходу. Поринаємо долілиць, злітаємо на вибоях нагору. Джипи раздолбаны, параллон з-під оббивки стирчить. Раз у раз стукаєшся потилицею об стелю. Машини підігнали в останній момент і те, у результаті нашої наполегливості. Те дороги розмило, то місцеве начальство не дало дозвіл на відвідування Гарагаси. Але, у фіналі, всі срослось. І ми приїхали до папуасів Маклая.