Поступово зрозуміли, що праворуч тягнеться гірничо-горбкуватий острів. На березі не було ні вогника, але контури острова вгадувалися по відсутності зірок. Місяць теж була відсутня, може бути, тому зірки були особливо яскравими. Я пошкодував, що не вдасться зняти це небо. На землю ми в цю ніч не виходили, а на воді зі штативом і довгою витримкою робити було нема чого… Всі наступні ночі я з надією розглядав зоряні зводи Сумбавы, Ломбока, Бали і Яви на предмет фотографування… Але такого достатку зірок, як у цю ніч, так більше й не побачив.
Шхуна поступово забирала вправо, тримаючись недалеко від берега. Уздовж острова йшли не менше трьох годин, підбираючись до місця ночівлі. Знайшли собі ще одну розвагу, крім милування зірками. Якось не відразу ми помітили, що вода, що розріжеться шхуною, теж світиться. Спочатку я приймав рясні зелені іскри на поверхні води за відблиски ходового ліхтаря, але потім зрозумів, що це інше. У бурунах води, що вириваються з-під форштевня, загорялися й через кілька секунд гаснули численні зелені крапки. Деякі, особливо великі встигали відлетіти убік на кілька метрів. А за кормою в морі йшла на десяток метрів широка зелена смуга потривожених планктонів.
Після чергового повороту вправо бачимо численні білі вогні. Спочатку здавалося, що ми наближаємося до жвавого порту, на причалі якого коштує десяток автомобілів із включеними фарами. А потім ми раптово пропливли через цей «порт», що виявився скупченням рибацьких човнів з гасницями на носах. У темряві очей не міг правильно оцінити дистанцію й приймав за світло далеких фар слабкі вогні білих якірних ліхтарів прямо під носом. Але от ми й на місці. Кидаємо якоря, вечеряємо й, загорнувшись у штормівки, улаштовуємося спати в нашій каюті, схожої на купі поїзда. На воді буде прохолодно.
Ранок переніс нас із ночі загадкових вогнів у більше звичну дійсність. Ми стояли в невеликій бухті перед табором заповідника. Рибацькі човни зникли. Десяток дерев’яних будинків, причал. Через пагорб повільно вивалювалося сонце. На березі ні душі. Уява перетворювала корча, що лежать у води, у знаменитих гігантських варанів острова Комодо, що чекають сніданку у вигляді парочки білих людей… Поїли й зійшли на берег. Полседьмого. Варанів не видно. Людей теж. Нас привітав орел, що сидить на ковзані одного з будинків.
Тут виявився маленький музей, у сусідньому будинку - офіс. Інші будиночки призначалися для туристів, але були порожніми. В офісі виявився англопонимающий місцевий службовець, що швидко зібрав з нас гроші за вхід у заповідник, камери, провідника й швартування шхуни. Потім він запропонував нам пошляться небагато навколо, поки не з’явиться єгер. Ми оглянули табір, плакат з маршрутами, де, крім іншого, була позначена могила туриста, пошедшего на обід варанам. На задворках табори наткнулися на декількох варанів, які реагували на навколишній світ з неприхованою байдужністю.
Варани острова Комодо - найбільший вид варанів, з живучих на Землі. Збереглися вони тільки на Комодо й околишніх островах у кількості декількох тисяч. Якийсь час назад з варанів улаштували справжній туристичний атракціон, годували їх у певнім місці козами на потіху юрбі туристів у встановлений час. Варани були в повному захваті, тому що вести такий спосіб життя було набагато легше, ніж носитися по горах за оленями й дикими свинями. Туристи були теж задоволені, тому що в місце годівлі приходили практично всі варани із усього острова. Єгері були теж задоволені, тому що туристи платили долари.
Незадоволеними були, як завжди, організації по захисту тварин. Мотивували вони своє невдоволення тим, що варани практично заледащіли й розучилися полювати, простіше говорячи, перестали бути дикими. Думка варанів ніхто не запитував. До думки зоологів прислухалися. У результаті варанів годувати перестали. Варани були дуже обурені, якийсь час страйкували й навіть з’їли туриста. А потім розбрелися по всьому острові в пошуках різноманітної їжі, що бігає. Оскільки острів великий, те тепер трохи годинна прогулянка може й не привести Вас до варанів. Як повезе. А щоб туристи не побили єгерів за нездатність відшукати варана, ті прикормили біля табору кілька штук (єгері категорично заперечували факт підгодовування). Тепер їх можна фотографувати, якщо Ви не зустріли інших.
Тим часом з’явилася пара єгерів і ще два туристи. Наш єгер представився, прочитав інструкцію з безпеки, суть якої зводилася до уроку місцевої географії й тому, що ми не повинні дати себе з’їсти. І ми відправилися на прогулянку. Єгер був збройний невеликою паличкою з рогулькою на кінці, на зразок тієї, з якої в нас ходять по гриби. Так що почували ми себе в цілковитій безпеці, як у сейфі. По шляху міркували, що на випадок чого варан, напевно, почне сніданок з єгеря, тому що місцева їжа повинна бути ближче, зрозуміліше й приємніше. Єгер російського не знав і про наші підступні плани не догадувався.
Спочатку ми йшли по руслу пересохлої річки, потім лізли по якихось стежках, потім знову вибралися на рівну поверхню. Наш маршрут перетинали численні тропи свиней і оленів. У сухий сезон рослинність не дуже виразна - половина дерев скинула листя, трава вигоріла й пожухла. Першого варана ми побачили на вершині невеликого пагорба, куди вилізли, щоб зняти пейзаж. Це була самка, і по розмірах вона була не більше півтора метрів разом із хвостом. Самки взагалі набагато менше самців.
Вараниха насторожено дивилася на нас і зробила ноги при першому ж різкому русі з нашої сторони. У точності, як звичайні дрібні ящірки. Другого варана ми побачили тільки через півгодини. За цей час ми зустрічали винятково вараний сніданок - оленів і диких свиней. Досить багато. Над головою літали білі какаду, але високо. Подекуди на деревах приліпилися орхідеї.
Другий варан був справжнім драконом, як їх і називають англомовні. Його здорова спина була засічена єгерем метрів з п’ятдесятьох на схилі протилежного пагорба. Ми почали підкрадатися до дракона по колу й ненавмисно злякали оленя. Олень помчався від нас прямо на протилежний пагорб і пробіг практично під носом у дракона. Думаю, що дракона цей весь розгардіяш теж налякав, хоча, може бути, він просто кинувся на оленя… Олень одним махом переборов пагорб і зник. А драконові знадобилося для цього ще біля десяти секунд. Спостерігаючи, як двометрова туша, кілограм за сто ваг, із хрускотом мчиться по схилі пагорба, завалюючи невелику поросль, ми радувалися, що дракон побіг не до нас, а від нас.